Волонтери: сила небайдужих

Героями книги стали як відомі волонтери Діана Макарова та Наталя Воронкова, які організували вивезення мирного населення з Дебальцевого на початку лютого 2015-го, голова благодійного фонду «Свої» Леся Литвинова, на чиї плечі лягла місія допомоги переселенцям у 2014-2016 роках, засновник фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега, артисти Анжеліка Рудницька та Сергій Притула, так і, можливо, менш відомі широкому загалу, але від того не менш цікаві особистості. Такі, як підприємці з Володимира-Волинського та Сарн Костянтин Зінкевич та Сергій Лаврущенко, які з колегами взяли опіку над військовими частинами і за короткий час поремонтували значну частину військової техніки, Як письменниця Ліля Мусіхіна з Тернополя чи Андрій Салюк зі Львова, які організували в своїх містах потужні центри допомоги армії. Як Іванна Поровська чи Тамара Горіха Зерня (авторка роману «Доця» про патріотів Донбасу), які одного разу вирішили, що всі їхні особисті заощадження мають піти на допомогу іншим, бо, якщо не буде країни, то й гроші не допоможуть. Як Наталя Герасименко («Ельф»), яка стала прототипом головної героїні роману «Доця» чи Наталя Чекмарьова («Сонечко»), яка «повернулася з війни» завдяки програмі психологічної реабілітації ветеранів, а зараз допомагає побратимам віднайти себе в нових реаліях.

«Слово «волонтер» в останні роки надійно увійшло в наш лексикон. І не буде перебільшенням сказати, що саме волонтерський рух, ця всенародна підтримка, стала одним із вирішальних факторів спротиву російській агресії. У багатьох моментах саме волонтери замінили собою державні механізми, виявилися оперативнішими, креативнішими, відповідальнішими. І саме завдяки волонтерам наша армія стала такою, як вона є. І йдеться тут не лише про харчі чи бронежилети, які масово возилися на передову у 2014-2015 роках. Ідеться передусім про моральний дух армії. Волонтери, які стали зв’язковим механізмом між передовою та тилом і реальним свідченням, що «своїх не кидають», підтримували у бійців розуміння, за що вони воюють, а у населення – що вони під надійним захистом. І це, мабуть, їхня найголовніша місія. Хочеться, щоб ми про це ніколи не забували», - говорить авторка книги, співробітниця Українського інституту національної пам’яті Наталка Позняк-Хоменко.